Більше не "бандит": Іван Мирон став першим із нереабілітованих дотепер політв’язнів радянського режиму

Іван Мирон навіть у свої 90 років він і досі служить дяком. Без нього не відбувається жодне недільне богослужіння в церкві сусіднього села Росішка.

В липні 2019-го держава Україна офіційно визнала, що Іван Мирон більше не "бандит". Він став першим із нереабілітованих дотепер політв’язнів радянського режиму. Це стало можливим завдяки новій редакції Закону "Про реабілітацію", яку ухвалив Парламент у травні 2018 року. Іван Мирон останній живий "25-річник" серед тих, які так і не дочекалися відновлення свого чесного імені, передає портал "Локальна історія".

Народився Іван Мирон у Росішці, тут він закінчив п'ять класів. Каже, у ті часи в школі вони вивчали одразу три гімни.

"Чеський – "Де домоф муй", словацький – "Над Татрою близько громи діво біють" і русинський – "Підкарпатські русини, оставте глибокий сон". У школі ми були підкарпатськими русинами, але ніхто не перечив, шо ми – українці. Ми знали, хто ми.

За руских закінчив десятирічку в Бичкові. Потім пішов в сільськогосподарське училище в Мукачеві. Учився файно. Але почали казати нам: "Ви будете організатори колгоспів". І як мене то вдарило, подумав, то шось недобре. Вирішив додому втікати. Три дни не їв, назбирав хліба на дорогу, пішки прийшов додому. Перший випуск Бичківської десятирічки майже всіх пересаджали", - згадує він.

Пострах комуністів

То була пізня осінь. Мегаленюк приніс мені карабін. Я став ховатися. Моє псевдо було "Малий", хоч я мав метр вісімдесят дев’ять зросту. Та послали мене зв’язковим. Ходив цілу зиму: і снігами, і пригод було всяких. Іду я з Чорної Тиси на Драгобрат перевалом зі схованою грипсою. Виходжу вже на полонину, дивлюся – аж там з поля іде оперативна група. Я вбік беру. Схил різкий і крига зі снігом, а я в постолах, – нікуди дітися. І раз – починаю сунутися, шкребу руками – нічо не помагає. Ввергло мене на джарапину, куфайку роздерло, груди голі, кобуру вирвало з пістолетом, але я спинився. Таке мав щастя, а інакше – там би вірна смерть застала", - каже він.

Іван Мирон каже, що вони так лише пострахом були, вони не воювали. Тоді у Росішці були "стрибки". В них були не лише карабіни, а й мадярський кулемет.

" Я мав учинити план і прослідкувати, коли би то мож напасти і забрати зброю в них. Сільрада була в жидівській хаті, і там була кімната, де держали зброю. То в селі один будинок такий був, шо мав віконниці – вікна заперті. Я вичекав до опівночі, коли все вже втихло. Впевнився, шо небезпеки нема, – зайшов у двері. "Стрибок" на канапі сидів, я як зайшов, то він лиш відсунувся у другий кут від карабіна. Я кажу: "Лягай на підлогу". Він ліг, простер руки. Я карабін забрав і кажу: "Ключ від сейфа". Відкрив сейф – кулемета нема (забрали на засідку), але є ще два карабіни, я їх забрав. Вийшов із сільради – там ще два озброєні. То я два рази вистрілив з карабіна, вони поховалися, дали мені дорогу", - каже він.

Три кроки і дві дошки

Тоді прийшло повстанців на зв’язок шість чи сім. Перейшли серпантинами на плай та й вийшли на Драгобрат, сіли їсти, аж раптом трапилася оперативна група. Ніхто не знав куди тікати, тож всі ринули до в полонину, де гора Стіг. Далі зайшли до Апші. Стали на нічліг. Як вийшли – знову на верх, аж там засідка пограничників.

"Зранку я вже був в Ужгородській тюрмі на другому поверсі. Там мене сфотографували, ще й навісили карабін. Та й на перехресний допит відразу.Уже на першому допиті я зрозумів, що вони дуже багато знають і треба мовчати. Допити робили вночі. Не давали спати. В карцері лиш три кроки можна зробити, аби не крутитися.

Я нікому не свідчив. Останній раз, що мені сказав слідчий: "Нє вєрньошся з Сібірі". Завели мене та й постригли. На третій день привели прокурора й об’явили, що я арештований. Відтак поарештували багатьох. Посадили мене 23 травня 1951 року, а судили на Різдво 1952-го. Вісімнадцять нас назбирали. Шістьом дали по 25 років. Решті – по 10 і менше", - згадує він.

Чайна любов

72-річна жінка вправно поралася на кухні, готуючи для свого Івана обід. Після чергового нагадування чоловік береться за приготування свого "фірмового" дуже міцного чаю. Такий він полюбив у таборах. Таким же частував її у день їхнього знайомства. Тоді Христина прийшла до Миронів повідомити про час і місце підпільного греко-католицького богослужіння, яке мало відбутися в їхньому домі вночі.

– Я гадаю, ци вони такі скупі, ци в них цукру нема. Оце дав мені на сміх пів горщєти гіркого чаю. Я ся таки доста обідила, – усміхається пані Христина.

– Я заварив чайку. Моцненький такий, добрий. Дивлюся – вона випила, ані не скривилася. Ого, думаю, оце може бути моя, – пан Іван розказує свою версію знайомства.

Щотижня мав з’являтися у сусідньому Лузі в сільраді перед дільничим міліціонером. Виходити поза межі села хай і колишньому, та все ж "бандіту" було заборонено. До своєї Христини у сусідню Косівську Поляну ходив потайки, не дорогою, а "верхами" – через гори. Невдовзі вони побралися.

"Гасударствєнний прєступнік"

"Вже коли новий кодекс настав, викликали на комісію "по сніженію строка наказанія". То могли зняти і до 15 літ, і половину, або випустити на волю. Одна умова – покаяння напишіть. А ми не хотіли того. Ну нашо я маю каятися, ше й перед безбожниками. Ведуть мене на комісію. Начальник отряда дає характеристику: "Заключонний Мирон Іван к інструменту относиться бережно, в биту вєжлів, по характеру замкнут, прошлого своєво не осуждаєт". Тоді той начальник комісії каже: "Пачєму ви не осуждаєте сваєво прошлава?". А я кажу: "Потому, шо я не считаю себе віновним", а він каже: "Как не віновєн? Ви свєршилі прєступлєніє", а я кажу: "Защіту сваєво народа нє счітаю прєступлєнієм". А він каже: "О, какой защітнік нашолса. "

Нагадаємо, раніше талановита прикарпатка одягла ляльок у форму УПА: Бандера б зацінив

Як повідомляє портал Знай.ua тернополянин знайшов "Золоте" хобі на пенсії і заробив півтора мільйона, головне-бажання

Також Знай.ua писав, що у вікнах Кам'яниці з драконами спить цілий світ: у Києві фасад покинутої будівлі перетворили на галерею